Колись давно, ще за царя Тимка як була земля тонка, жила собі в одному селі у маленькій хатинці мати з трьома доньками. Дві старші доньки були працьовиті та вправні: за яку б роботу вони не бралися, все у них виходило. А от наймолодша, Ганнуся, до праці не дуже була охоча. Більше любила сидіти в запічку та мріяти про всілякі дива.
Одного дня до їхньої оселі завітав молодий пан, який саме шукав собі дружину. Постукав він у двері, чемно привітався й увійшов до хати. Бачить: мати біля печі порається, а дві старші доньки старанно прядуть тонкі нитки, і лише Ганнуся сидить собі в теплому запічку та байдики б'є.
— Скажіть мені, пані господине, — здивовано мовив чоловік, — чому ваша молодша донька не працює разом із сестрами? Невже вона не вміє прясти?
Матері давно кортіло видати ледачу доньку заміж, тож вона швиденько вигадала:
— Ой, пане, та я б залюбки дала Ганнусі веретено! Але ж вона така вправна пряля, що як сяде до роботи, то перепряде все, що лишень побачить. Не тільки кужіль льону, а й солому на стрісі може спрясти! Ба навіть і моє волосся потрапить у нитки перетворити. Через те я й не даю їй прясти. Бо що б нам тоді залишилося?
Молодий пан недовірливо поглянув на Ганнусю.
— Невже це правда?
— Ще й яка правда! — не вгавала мати. — Та й це ще не все. Наша Ганнуся пряде не звичайні нитки, а справжнісіньке золото!
Ледь почувши такі слова, пан аж очі витріщив від подиву.
— Тоді віддайте Ганнусю за мене! — вигукнув він. — У мене в маєтку повно льону та конопель. Нехай собі пряде золото скільки її душа забажає!
Не встигла Ганнуся у своєму запічку отямитися, як у хаті вже почали готуватися до весілля. Усі раділи й метушилися так, ніби велике щастя…