Зникле озерце

В одній невеличкій долині було собі маленьке озерце, що дарувало воду всім її мешканцям. Щодня до нього приходили звірята, аби напитися чи побовтатися в прохолодній воді. Усі звірята в долині жили весело та безтурботно, допоки зайчик якось не помітив щось дивне. Йому здалося, що води в озерці стало менше, ніж було зазвичай.

— Друзі, гляньте-но! Я добре бачу чи, може, мені це сниться? Хіба озерце не стало якимось меншим? — запитав він звірят, які стояли на березі, й шубовснув у воду.

Зайчик хотів перевірити, чи бува не спить. Якби це йому раптом наснилося, то рибка в холодній воді точно б його розбудила.

— Так, зайчику. Ти кажеш правду. Води в озерці справді поменшало, бо вже кілька тижнів не було й краплі дощу, — відповіла стара мудра черепаха й продовжила: — Чим довше буде засуха, тим менше води залишиться в озерці.

— Тільки не це! Де ж ми тоді будемо плюскатися, коли озерце висохне?! — перелякано вигукнув зайчик і підплив до черепахи.

— На жаль, на погоду ми не можемо вплинути. Зараз дуже спекотно, і від палючого сонця вода в озерці потроху зникає. Це тому, що малесенькі крапельки з озера тихенько піднімаються вгору до неба і там перетворюються на пару. Ця пара — це білі хмаринки, які ми бачимо, — пояснювала черепаха звірятам.

Але ті зовсім не розуміли, як це вода з їхнього озерця може стати парою-хмаринкою.

У долині запанував сум. Дощ так і не прийшов, і невдовзі озерце зовсім висохло. Сонечко невтомно припікало й безжурно поглядало згори на висушену долину. Звірят мучили спрага та спека. Вони марно прибігали до озерця — від води не залишилось ані сліду.

Одного дня зайчик був у такому розпачі, що глянув на небо й вигукнув:

— Це ж сонце випило всю нашу воду! Нехай негайно нам її поверне! Ми ж не маємо…