Пригоди Пластика

Любі діти, я хочу розповісти вам свою історію. Я — намисто. Справжнє, яскраве й красиве! Мене власноруч зробила Марічка. А зараз я належу Оленці. Вона — моя хазяйка й дуже любить мене. Оленка мешкає в місті й носить мене із собою всюди — до театру, у кіно й навіть у зоопарк! Завдяки їй я бачило стільки всього цікавого!

А коли Оленка не бере мене із собою, я залишаюся вдома. У мене є своє місце на гачку у ванній кімнаті поряд із двома друзями — ще одним намистом та браслетом. Тут завжди затишно й тепло, пахне милом, і у вікно часто заглядає сонечко.

Але так було не завжди. Насправді я — Пластик. Так мене звуть. І моя історія почалася задовго до того, як я став прикрасою. Колись давно я був дитячою іграшкою — частиною пластикового треку з кульками. Коли мене виготовили на фабриці, я пишався собою й чекав зустрічі з дітьми. Нас було дуже багато, і всі ми з нетерпінням мріяли про день, коли почнемо гратися з малечею.

Нарешті нас привезли до крамниці. Там ми терпляче стояли на полицях, виглядаючи своїх майбутніх друзів. Я вже почав думати, що ніхто мене не купить… Аж раптом до вітрини підбіг хлопчик. Його звали Андрійко. Він одразу пригорнув мене до себе.

— Ось цю, мамо, цю я хочу! — вигукнув він, показуючи на мене, і повернувся до матусі.

Мама всміхнулася й кивнула, погоджуючись. Вони пішли зі мною до каси, заплатили й понесли мене додому. Я був щасливий: нарешті я став чиїмось! У новому домі пахло ваніллю, і мені там одразу сподобалося. У кімнаті було багато інших іграшок. Я зрадів: тепер ми разом будемо гратися!

У перший же день Андрій із татом зібрали мене, і деякий час ми весело гралися. Але зроблений я був не надто міцно й часто ламався —…