Заняття в монастирській школі щойно закінчилося, але один із учнів нікуди не поспішав. Інші хлопці швидко вибігали з класу, а Йоганнові зовсім не кортіло йти геть.
— Чому ти ще не йдеш? — нетерпляче запитав учитель, монах Міхаель.
Йоганн озирнувся довкола. Переконавшись, що залишився з учителем наодинці, він звернувся до нього:
— Брате Міхаелю, я хотів би зазирнути до монастирської бібліотеки, якщо можна…
Монах розгублено похитав головою. Це було дуже незвичне прохання. Мало хто з дітей виявляв інтерес до читання. Але брат Міхаель знав: допитливість дітей треба підтримувати. Зрештою, чому б хлопцеві не подивитися на книги?
У ті часи книги були надзвичайно цінним товаром. І все тому, що кожну книжку писали вручну — буква за буквою. Монахи в монастирях старанно переписували тексти гарним почерком. Якщо вони бодай раз помилялися, то мусили починати всю сторінку спочатку. Уявіть собі: написання однієї книги могло тривати кілька місяців, а іноді й кілька років! Мало хто міг дозволити собі купувати книги — через складність виготовлення вони коштували надзвичайно дорого.
Попри це, абатові, який керував монастирем, де була монастирська школа, вдалося зібрати велику колекцію. Вона мала неоціненну вартість. Оскільки всі книги були написані вручну, їх називали рукописами. Монастир пишався найкращою бібліотекою рукописів у всьому краї та навіть далеко за його межами.
— Гаразд, — нарешті відповів монах. — Я впущу тебе до бібліотеки. Та лише на хвилинку. Ходімо зі мною.
Він кивнув Йоганнові й пішов довгим коридором у бік бібліотеки. Дорогою брат Міхаель увесь час повчав хлопця:
— Ти мусиш бути особливо обережним. У монастирі зберігаються дуже цінні рукописи. Багатьох із них більше ніде у світі не знайдеш. У жодному разі їх не можна пошкодити! — наголошував він, шукаючи ключі від дверей у важкій зв’язці.
Йоганн охоче погоджувався з усіма настановами монаха, аби тільки нарешті побачити всі ті чудові книги…
