Янчик-Горошинка

У старенькій дерев’яній хатинці з пошарпаним дахом і напівзруйнованим комином був собі один господар. І мав він жінку, яку дуже любив. На маленькому подвір’ї чоловік і жінка тримали гурт гусей, що без упину ґелґотіли, і двох свинок, які весело порохкували. А ще вони мали великого пса, який більше любив тинятися по кухні, ніж стерегти двір. Дітей у них не було, і вони щиро мріяли про синочка, якого змогли б виростити у злагоді та любові.

Щоранку господар вирушав у поле орати, а господиня залишалася вдома поратися по господарству. Одного разу, коли господар пішов у поле, а господиня готувала обід, сталося щось небачене.

Уже смачно пахла горохова юшка і весело булькали у киплячій воді галушки, коли раптом хтось несподівано промовив:

– Ой-йой, як тут смачно пахне! Ох і з’їв би я чогось гаряченького!

Господиня так злякалася, що їй аж ложка випала з рук. Вона озирнулася довкола, та нікого не побачила.

– Це хто тут? Хто мене так налякав? Покажися! Не ховайся! – вигукнула жінка, роздивляючись по всій кухні й шукаючи того, хто щойно говорив.

– Та це ж я. Я тут, просто перед тобою. Хіба не бачиш? – озвався той самий голос звідкись із полиці біля вікна. А за мить там хтось почав підстрибувати й танцювати, щоб господиня нарешті його помітила.

Пильно вдивляючись у місце, звідки було чутно голос, жінка ледве розгледіла на полиці крихітного хлопчика. Він був малесенький, як горошинка, а його оченята були схожими на дрібненькі цяточки, які є на крильцях у сонечка-комашки.

– Ви хотіли синочка – то ось і я! Я – Янчик-Горошинка. Я хоч і маленький, та спритний. Я нічого не боюся, а сили маю аж за двох чоловіків! Матусю, дай мені хоч щось поїсти, бо я от-от зомлію з голоду, – промовило хлоп’ятко і погладило свій буркотливий животик.

Здивована…