Довгий, Широкий та Гостроокий

Колись давно-давно було одне королівство, і жив у ньому король зі своєю єдиною дочкою. Вона була гарна й розумна, але занадто вибаглива. Із далеких і близьких країв приходили до неї принци свататися, та жоден не припав їй до серця.

Одного дня принцеса сказала:

— Я вийду заміж лише за того, хто три дні й три ночі стерегтиме мене в моїй покоях так, щоб я не змогла втекти. Але той, від кого я втечу, позбудеться життя.

Засмучений король лише хитав своєю королівською головою і не міг тому дати ради. Хоч би що казав батько, донька не поступалася. З усього світу з’їжджалися принци та різні вельможі її пильнувати, але кмітлива принцеса щоразу від них тікала.

Якось про прекрасну принцесу, яка вийде заміж лише за того, хто зуміє встерегти її три дні й три ночі, почув молодий принц на ім’я Мирон. Недовго думаючи, він зібрав речі й вирушив у далеку дорогу випробувати своє щастя.

Іде собі Мирон, насвистує пісеньку, аж раптом бачить попереду якогось чоловіка.

— Куди це ти йдеш, друже? — спитав хлопець.

— Та йду собі світом, може, й мені десь доля усміхнеться, — відповів подорожній.

— А що ти вмієш робити? — допитувався Мирон.

— Я вмію те, чого інші не здужають. Можу так випнути живіт, що навіть на найширшому шляху повз мене ніхто не пройде.

Щойно це сказавши, чоловік почав надувати живіт. Та так, що перегородив ним усю дорогу — не було де й ногою ступити!

Мирон аж очі витріщив: такого здоровила він ще не бачив.

— Слухай-но, чи не пішов би ти зі мною? Удвох легше щастя-долю шукати, — запропонував він.

Широкий одразу погодився, і далі вони рушили вдвох. Ідуть собі дорогою, аж раптом назустріч їм чоловік — високий і худий, як тріска.

— Куди прямуєш, друже? — відразу запитав Мирон.

— Та йду…