Як настає весна

Рано-вранці сонечко бадьоро вистрибнуло на небо. Сьогодні на нього чекало дуже багато важливих справ.

– Я мушу розтопити залишки льоду й снігу, потім висушити й зігріти луки, а наприкінці розбудити всіх сонь від довгої зимової сплячки, – повторювало сонечко собі.

Роботи було непочатий край! Та сонечко не лінувалося: зібрало всі свої сили й почало посилати на землю промінчик за промінчиком. Воно гріло, як могло, проте на землі поки нічого не відбувалося.

– Де ж це всі? Невже я грію недостатньо? – замислилося засмучене сонечко.

Аж ось раптом заворушилася невеличка грудочка ґрунту і з-під неї несміливо визирнув дрібненький зелений пагінець.

– Нарешті ти тут! – зраділо сонечко й весело привітало маленький пагін одним зі своїх теплих променів.

Пагінець був ще трохи сонним. Він кліпнув і почав допитливо озиратися довкола. Десь дзюрчала вода.

– О, та це ж струмочок! – здогадався пагін і, щоб краще бачити, зацікавлено витягнувся на тоненькому стебельці трохи вище.

Вода блищала на сонці й несла із собою останні шматочки льоду.

Аж раптом пагінець помітив неподалік якусь білу купу. Це, напевно, сніг! Але вже не пухнастий білий кожушок, а лише його залишки, які втомлено світилися і краплі з яких повільно стікали в ґрунт. Земля навколо була важка та волога.

Маленький пагінець не міг надивуватися побаченій красі. Йому все здавалося неймовірно гарним: і коричнева багнюка, і блискучі калюжі, і трохи пожовкла суха трава. І ті кілька бурульок, які висіли на чорних гілках голих дерев і танули просто на очах!

Пагінець подивився на небо. Звідти за ним весело спостерігало тепле сонечко. Воно полоскотало пагін промінчиком. Той пчихнув і потягнувся ще вище – йому здавалося, що сонячне світло кликало його до неба. Пагінцеві вже було не так холодно, тож він витягнув з-під землі свої тоненькі листочки і розгорнув їх, мов маленькі рученята.

– Який ж…