Климові великі вуха

Ще недавно Климко ходив до садочка. Йому там дуже подобалося: він грався машинками й будував собі щось із конструктора. А ще любив співати з вихователькою та іншими дітьми веселі пісеньки. Та найбільше з усього його захоплювали ті миті, коли вихователька сідала за піаніно. Тоді Климко заплющував очі й слухав його чарівні звуки.

Цього року настав час іти до першого класу. Хлопчик страшенно радів: він піде до справжньої школи!

У школі йому теж сподобалося. Тут він вчився читати, писати й рахувати. І хоч у школі вже не було машинок та конструкторів, зате були уроки музики, де учні співали, а вчитель показував їм різні музичні інструменти. Це було так цікаво! А ще Климко знайшов собі тут багато друзів, з якими грався на перервах.

Усе було чудово, поки не почалося друге півріччя. Саме тоді до них у клас прийшов новий хлопчик. Його звали Матвій, і він був більший та сильніший за інших. Уже в перший день він глянув на Климка й голосно розсміявся.

— Ого, який вухань! Якби ти помахав вухами, то, мабуть, злетів би аж до хмар!

Інші діти теж почали сміятися. Климко почервонів, затулив вуха руками й відчув себе дуже нещасним. Навіть коли вчителька почала пояснювати нову — дуже цікаву! — тему, він не міг заспокоїтися. Йому було так прикро, що хотілося плакати. Хлопчик ніколи й не думав раніше, що в нього великі вуха. Мама й тато про це йому не казали і над цим не жартували.

— У тебе ті вуха з кожним днем усе більші! — щодня насміхався Матвій.

Поступово до кривдника долучилися й інші хлопці. Навіть Климкові друзі мовчали й не заступалися за нього. Ніхто не наважувався сперечатися з Матвієм. Климко щодня повертався додому сумний і пригнічений.

Мама терпляче пояснювала:
— Климчику, не зважай і не сумуй. Кожен із нас…