Як лисичка мріяла про кращий хвостик

Була осінь. Природа чаклувала й розмальовувала листя дерев червоним, коричневим і золотим кольором. Сонечко гріло все менше, а поміж кронами та кущами починав шугати холодний вітер. Перелітні птахи поволі готувалися до відльоту, тож лісові звірята влаштували для них прощальне свято. До нього треба було ретельно причепуритися: нагострити кігтики, вичесати хутро та вигнати з шубки бліх.

Саме цим і займалася зараз пухнаста лисичка Руденка. Вона крутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе з усіх боків, пригладжувала вусики й натирала хутро запашною водичкою. Лише охайною та ошатною вона могла вирушити з дому.

На галявині вже було гамірно. Останні теплі сонячні промені освітлювали кожен її куточок, і звідусіль долинали веселий гомін та сміх.

Руденка, ретельно причепурена, змішалася з безжурним натовпом і долучилася до галасливих розмов. Та ось вона помітила двох лисиць із сусіднього лісу. Обидві мали блискуче хутро, закручені вусики, підпиляні кігтики й гордовито помахували пишними, пухнастими хвостами. Вони вважали себе найкрасивішими лисицями на святі. Руденка подивилася на свій хвостик, який ще зовсім недавно з любов'ю розчісувала, і раптом він здався їй маленьким, ріденьким і зовсім негарним.

— Поглянь на неї, який у неї хвіст. Схожий на собачий, — прошепотіла одна лисиця другій, дивлячись на Руденку, й обидві захихотіли.

— Я б із таким негарним хвостом точно не вилізла зі своєї нори, — відповіла друга, і вони знову розсміялися.

Потім махнули своїми пухнастими хвостами й пішли куштувати медові тістечка.

Руденка залишилася стояти на місці, їй хотілося плакати. Вона відчула, як до щічок підступає жар, і знову подивилася на свій хвостик. Чим довше вона його розглядала, тим гіршим він їй видавався. Лисичка вирішила, що не може залишатися на святі ані хвилини. Їй здавалося, що тепер кожне звірятко на галявині сміятиметься з неї. І вона кинулася додому.

Руденка щодуху бігла лісом. Вона була такою розгубленою та засмученою, що звернула не…