Був собі колись старий Лев, який правив усім лісом. Коли він голосно ревів, то відлуння ще довго розлягалося навколо. Усі звірі знали: Лев вийшов на прогулянку, тож треба бути обережними. А хто не встигне заховатися – тому не пощастить.
Щодня після обіду Лев солодко дрімав у прохолодній тіні дерев. Та цього разу він вмостився дуже близько біля мишачої нірки. І щойно маленька Мишка вибігла назовні, її хвостик залоскотав Лева просто під носом. Лев миттю розплющив очі й так заревів, що аж земля задрижала. Помітивши Мишку, він схопив її своїми дужими лапами.
– Як ти насмілилася будити мене, нікчемна мишо?! – загримів Лев і вже підготувався ковтнути її. Не міг же він просто так взяти та й відпустити свою здобич. Усі звірі тоді б сміялися з нього.
– Зачекай, зачекай, будь ласка, – пискляво озвалося з левових лап. – Що ж ти матимеш з того, як мене з’їси? У твоєму великому животі я зникну без сліду, ти навіть не відчуєш мене. А якщо відпустиш – хто знає, може, колись я зможу тобі стати у пригоді, – благала маленька Мишка Лева.
Лев здивовано подивився на неї і мусив визнати, що з такої маленької сірої мишки йому й справді не буде жодної поживи. Тож він змилувався над Мишкою і відпустив її на волю.
Минали дні, і Лев давно вже забув про те, як колись пожалів маленьку Мишку. А Мишка була дуже обережною і пильно стежила, аби більше ніколи не потрапити Левові до пазурів, бо тоді це вже точно могло б коштувати їй життя.
Тепле літо поволі добігало кінця, і дні ставали дедалі прохолоднішими. У лісі було дуже жваво, адже більшість звірів почала готувати запаси на зиму. Проте запаси на зиму роблять і люди, а це означало, що розпочався мисливський сезон. Мисливці цілими днями бродили лісом,…
