Вовк і семеро козенят

На лісовій галявині під високою горою стояв маленький дерев’яний будиночок з гарними зеленими дверима. І жила у ньому коза Ласочка зі своїми сімома козенятами.

Козенята народилися зовсім нещодавно — ще й місяця не минуло, тому з дому вони виходили лише разом з мамою. Козенята були ще зовсім маленькі, їхні ріжки тільки-тільки почали з’являтися, але невтомні ніжки постійно просилися бігати і стрибати. Тож мама-коза дбайливо пильнувала своїх пустотливих діток, повчала їх та виховувала, застерігаючи від можливих небезпек.

Якось мама Ласочка повела козенят на прогулянку до дзюркотливого струмка. Там була хатинка старого лісника, а поруч ріс великий сад із квітучими деревами та кущами. Козенятам прогулянка страшенно подобалася. Вони захоплено розглядалися на всі боки, бігали та пустували.

Побачивши ягідні кущі, на яких уже почали з’являтися маленькі зелені плоди, козенята кинулися до них і — вперше в житті скуштували молоді хрумкі листочки порічок! Ммм! Гам-гам! Ням-ням!

Ласочка почала пояснювати, що не можна об’їдати чужі кущі, аж раптом звідкілясь почувся гучний гавкіт. Козенята страшенно злякалися і притулилися одне до одного. За мить вони побачили великого чорного пса, що охороняв господарство лісника. Чотирилапий сторож, якого кликали Вертихвіст, був здоровенний, мов ведмідь, а його довга чорна шерсть на спині грізно настовбурчилася. Та матуся-коза залишалася спокійною. Вона добре знала, що Вертихвіст прив’язаний і може дістатися лише до старої яблуні — далеченько від козенят.

— Бачите, любі діти, як тут може бути небезпечно, — суворо сказала мама. — Сподіваюся: ви це добре запам’ятаєте і більше сюди не ходитимете.

— Можеш не сумніватися, матусю! — відповіло одне козеня, все ще тремтячи від страху. — Цього страшного пса ми ніколи не забудемо.

Та найбільшою загрозою був для козенят сусідній ліс. Там блукала вовча зграя, а ще жив старий ведмідь. Ласочка не раз нагадувала своїм діткам, що ліс — небезпечне місце для прогулянок та ігор, бо маленькі козенята…