Про Скляний пагорб

Були собі два брати. Старший мав стільки грошей, що міг дозволити собі все, чого тільки забажає. Він був багатим, проте серце мав кам’яне, а думки — темні, мов ніч. Натомість молодший брат був бідним: бувало, що він і крихти не мав на обід. Та попри це він був добрим і щирим, завжди готовим допомогти кожному, хто того потребував.

Якось молодшого брата спіткала тяжка година. І він пішов до старшого брата попросити хоча б мішечок вугілля, щоб уночі було що підкинути у вогонь, або бодай хоч трохи чогось поїсти, бо він уже три дні нічого не їв. Та щойно він сказав про своє прохання, як старший брат холодно відмахнувся й зі злістю вигнав його геть.

Тоді бідолаха подався до лісу — думав, хоч якихось диких ягід назбирає. Шукав, блукав, ходив то туди, то сюди, аж поки його в лісі не застала темна ніч. Навколо панувала глибока тиша, лише десь далеко чулося ухкання самотньої сови.

Змерзлий і виснажений юнак згорнувся на холодній землі, аби трохи подрімати. Та заснути він не міг, бо його трусило від холоду та голоду. Раптом хлопець згадав одну давню легенду про Скляний пагорб, на якому ніколи не згасає вогонь.

— Знайду той пагорб і хоч трохи там зігріюся, — прошепотів він зі сподіванням і рушив у темну ніч.

Хлопець не знав, куди веде дорога, де той пагорб і скільки ще йому йти. Зненацька він помітив велике сяйво, яке здіймалося з якогось пагорба, і відразу зрозумів, що прийшов куди треба. Юнак видерся на самісіньку вершину і побачив там велике вогнище, а навколо нього — дванадцять чоловіків.

Тремтячим голосом він тихо привітався і сказав:

— Люди добрі, змилуйтеся наді мною. Я тремчу від холоду, я бідний, а в хатині моїй навіть вогню немає, щоб зігрітися.

Чоловіки поглянули на нього, і один із них…