Вісім сонць

Колись дуже давно, ще за наших дідів-прадідів, землю обігрівало не одне сонце, а цілих вісім. Через це по всіх усюдах було страшенно гаряче і все навколо вигоріло. Моря й озера висохли, а на зневоднених рівнинах майже нічого не росло. Люди й тварини страждали, бо їм бракувало їжі. Здавалося, що через нестерпну спеку планета Земля скоро загине.

Мешканці одного далекого краю, який був десь там, де нині розкинулась Азія, зрозуміли: треба щось робити.

— Вісім сонць — це надто багато для нашої планети, — розмірковували вони і довго радилися, як змінити нестерпні умови життя.

Нарешті вони вирішили, що буде цілком достатньо одного світила, тому сім сонць необхідно якось прибрати з неба. Одному чоловікові спала на гадку така ідея:

— Треба покликати найкращого лучника, — сказав він. — Нехай спробує збити стрілами зайві сонця.

Найкращий лучник одразу погодився взятися за цю важливу справу. Він підготував сім найгостріших стріл, піднявся на вершину високої гори і випустив стрілу в перше сонце.

Побачивши стрілу, що летіла прямо до нього, сонце дуже злякалося й швидко відлетіло так далеко, що його промені вже не досягали землі. Тоді лучник випустив і решту шість стріл. Усі шість сонць теж відлетіли ген за обрій і більше не становили жодної загрози для нашої планети. На небі залишилося тільки одне сонце, і на землі відразу стало набагато приємніше. Одного сонця й справді виявилося цілком достатньо.

Та раптом сталося дещо дивне. Останнє сонце злякалося, що стрілець може поцілити також і в нього, і вирішило сховатися якнайдалі за край неба. Світло й тепло швидко зникли. На планеті Земля запанували темрява й небачений холод. Перелякані люди бігали туди-сюди, тепер уже боячись замерзнути. Потрібно було негайно щось вигадати.

Один чоловік запропонував звернутися по допомогу до тварин.

— Якщо сонце почує, як ми без його променів страждаємо, — сказав він, —…