Казка про Матір моря

Колись давно на березі глибокого безкрайого моря було невелике поселення. Замість звичного гомону й веселих розмов мешканців, у ньому панувала гнітюча тиша. Бліді жінки мовчки зустрічали змерзлих рибалок, які щоразу поверталися з моря з порожніми руками. Так було вчора. Так було й позавчора. Жодного улову, ні найменшої рибинки.

Для мешканців села це було справжнім лихом, адже дари моря були їхньою щоденною поживою. Окрім риби, вони колись полювали на тюленів, моржів і навіть китів, але ці тваринки вже давно десь зникли. Здавалося, ніби море раптом спорожніло.

Ніхто не знав, що робити. Де взяти хоч якусь їжу? Чоловіки мовчки сиділи та лагодили порожні сітки. Жінки з розпачем думали з чого зварити дітям гарячу юшку. А діти безцільно блукали сумним селом — голод відбирав у них навіть бажання гратися.

Та одна жінка не захотіла змиритися з цим нещастям. Вона взяла свого сина за руку, привела його до моря і сказала:

— Сину мій, іди й запитай у моря, що з ним сталося. Спитай, куди поділася риба, моржі й тюлені.

Хлопчик здивовано подивився на матір.

— Запитати… у моря? — перепитав він.

— Так. Твій дід і прадід були шаманами, — відповіла мати. — Люди казали, що вони мали надзвичайні здібності й уміли розмовляти з морем. Тепер у це вже ніхто не вірить, але тобі треба спробувати. Кров шаманів тече у твоїх жилах. Раптом ти й справді зможеш поговорити з морем? Раптом тобі вдасться порятувати людей від голоду?

Хлопчик мовчки задивився на бурхливі хвилі. Сильний вітер бив йому в обличчя, а холодні бризки падали на щоки. Коли він знову хотів щось сказати мамі — її вже не було.

— Море! — гукнув він сердито. — Море, почуй мене! Що з тобою сталося? Скажи, що мені зробити, щоб ти знову годувало нас?!

Тривалий час нічого не відбувалося — крижане…