Тополя

Одного дня учні міської школи вирушили до бібліотеки. І цей день виявився особливим…

Дорогою діти щебетали без упину, кожен про своє. Один перебивав іншого, третій — четвертого…

Так веселий, галасливий гурт школярів крок за кроком наближався до міської бібліотеки.
Навколо — нічого нового: та сама трава, ті ж самі дерева, той самий асфальт під ногами. Адже цим шляхом вони ходили вже багато разів.

Не встигли діти дісталися місця призначення, як усе раптом змінилося. На порозі величної бібліотеки їх зустріли поважні бібліотекарки.

— Ш-ш-ш! Тихіше, дітки, — прошепотіла вчителька, приклавши палець до губ.

Діти, хоч і неохоче, але притихли. Спершу пані-бібліотекарки пояснили, як слід поводитися в бібліотеці, а потім дітям дозволили роздивлятися книжки. Якщо якась зацікавить — її можна взяти з собою і прочитати вдома. Усі були в захваті, та тільки Юрчик залишався байдужим.

— Тебе не цікавлять книжки? — запитала бібліотекарка, помітивши, що хлопчик стоїть осторонь, розгублений.

— Я не люблю літери… — тихо відповів він, опустивши голову.

Навіть у школі Юрчик намагався уникати букв. Вони танцювали в нього перед очима, крутилися, плуталися — їх важко було впіймати та правильно прочитати. Через це хлопчика часто дражнили.

— А поглянь-но на книжки з малюнками, серед них точно знайдеш щось цікаве, — лагідно сказала бібліотекарка, узяла Юрчика за руку й підвела до полиці з ілюстрованими виданнями.

Юрчик удавав, що щось шукає, хоча насправді мріяв лише про одне — якнайшвидше повернутися додому. Блукаючи між книжковими рядами, він випадково зачепив ліктем одну книжку, що трохи виглядала з полиці. І вона впала просто до нього під ноги.

— Ой! — почулося звідкись.

Юрчик здригнувся, але поруч нікого не було.

— Підніми мене, будь ласка! — чемно попросив незнайомий голос. Він звучав так, ніби належав комусь дуже старому — мудрому й трохи втомленому.

— Де ти? — здивувався хлопчик.

—…