Слоненятко Бумбо

Жив собі маленький слоник. Звали його Бумбо. Інколи ввечері, коли небо було ясним, Бумбо довго-довго роздивлявся зорі й уявляв себе космонавтом… Цікаво, яким би тоді було його життя. У чарівній космічній ракеті Бумбо мандрував би цілою галактикою й відкривав би нові, незвідані планети. І це, напевно, було б набагато цікавіше, ніж звичайні слонячі будні на Землі.

Але слоненятко добре знало: хоч воно й було маленьким, та вже занадто важким, щоб полетіти до зірок. Та й ракети в нього зовсім не було. Тож, дивлячись на зорі, що мерехтіли в небі, Бумбо лише сумно зітхав.

Але цього вечора сталося дещо справді дивовижне. Щойно вся слоняча родина вклалася спати, слоненятко востаннє позіхнуло – і міцно заснуло. А вже незабаром йому наснився незвичайний сон.

І снилося саме те, про що слоненя мріяло навіть наяву – що воно стало космонавтом і вирушило в дивовижну пригоду. І ми теж полетимо разом із ним! Достатньо лише примружити очі і думками перенестися просто до Бумбо, у мандрівку крізь безмежний космос. Ракета вже готова до старту!

Ми сідаємо в кабіну, і вона плавно здіймається вгору – туди, де сяють зорі. З віконечка видно, як Земля потроху віддаляється. Мчимо крізь хмаринки – вони швидко пролітають повз нас, ніби легкі пір'їнки. Не встигли ми й озирнутися, як опинилися разом із Бумбо у темному космосі. Наша планета залишилася далеко-далеко позаду. Поглянь: з висоти видно, що Земля вся блакитна – це через моря й океани, а подекуди її ніжно прикривають пухкі білі хмаринки.

Ой, дивись! Он летить комета! Вона промайнула зовсім близько, і ми встигли лише швиденько помахати їй.

А тепер ми наближаємося до якоїсь іржаво-червоної планети. Це, без сумніву, Марс. Ми пролітаємо повз нього, адже попереду нас чекає ще довга подорож. Червона планета потрохи віддаляється й зникає з виду, а ми летимо далі. Та здається, що Бумбо вже трохи …