Сердите Сонечко

Десь далеко в горах, там, де старі дерева й досі перешіптуються між собою, простягалася гарна квітуча галявина. На ній росли найрізноманітніші квіти усіх кольорів та відтінків і весело дзюркотів струмочок, даруючи прохолоду метеликам, коникам і сонечкам. Усім мешканцям галявини жилося затишно та щасливо.

Одного чудового дня на галявину виповзло маленьке сонечко, чи то пак божа корівка Гапочка. Вона зовсім недавно вилупилася з яєчка й уже страшенно цікавилася всім довкола. Її захоплювали яскраві квіточки, дзвінке дзюрчання струмочка і весь великий світ. Раптом Гапочка відчула приємне тепло, що лилося звідкись згори. Вона підняла очі до неба й побачила там величезну осяйну кулю.

— А ти хто? — без привітання запитала Гапочка.

Вона була ще зовсім маленьким сонечком і не знала, як треба поводитися.

— Я — Сонечко, — відповіла золота куля і своїми теплими промінчиками лагідно погладила Гапочку по крильцях.

Комашка сердито тупнула ніжкою.

— Ніяке ти не сонечко! Сонечко — це я! Я сонечко семикрапкове! А ти всього-на-всього якийсь безглуздий жовтий кружечок на небі!

Сонце аж отетеріло від несподіванки. Такий маленький жучок — і такий злючий!

— Якщо ти, сонечку, розмовляєш зі мною так нечемно, то я покажу тобі, що вмію! — образилося Сонце і почало гріти сильніше.

Воно пекло й палило так, що квіточки навколо похилили свої барвисті голівки, а їхні листочки почали жовтіти.

Маленька Гапочка перелякалася, та навіть тепер не наважилася попросити вибачення. А сердите Сонечко продовжувало палити все дужче… Аж поки не сталося найгірше: струмочок зовсім пересох. Галявина втратила вологу й почала в'янути. Трава дуже швидко висохла, і всі комашки залишилися без їжі.

Засмучені мешканці галявини зібралися на раду. Першим заговорив мудрий метелик:

— Сонце сердиться на нас! Воно образилося й більше не хоче з нами розмовляти. Що ж нам тепер робити?

— Якщо воно не перестане так немилосердно пекти, нам доведеться…