Шипшиновий будиночок

Рудько протер оченята й гарненько потягнувся. Почухався за вушком, скочив на всі чотири лапки й завиляв маленьким хвостиком. Рудько був зайчиком. Він жив разом із мамою, татом і молодшою сестричкою Ружинкою в гніздечку посеред кукурудзяного поля.

Кукурудза вже достигла, і по полю з гуркотом та брязкотом почали їздити величезні страшні машини. Тато казав, що це люди збирають кукурудзу. Рудько не розумів, чому вони не зривають її лапками, як це щоранку робив він. Але одне зайчик збагнув добре: машини під'їжджають дедалі ближче, і залишатися в їхньому гніздечку стає небезпечно. Так само думали і його батьки.

— Гадаю, настав час переїжджати, — сказала мама-зайчиха, відкусивши за сніданком соковите жовте зернятко кукурудзи.

— Маєш рацію, — кивнув тато-заєць. — Незабаром через ці машини ні від кукурудзи, ні від нашого гнізда нічого не залишиться.

Ружинка ще не вміла говорити, тому лише хрумтіла ніжною морквинкою та з цікавістю дивилася на всіх своїми великими очима.

Як вирішили, так і зробили. Коли настало полудне й сонце піднялося високо в небо, машини стихли. Люди пішли перепочити та пообідати, а заяча родина вирушила в дорогу. Збирати їм не було чого, бо зайці і взимку, і влітку носять лише свою шубку, харчуються тим, що дає природа, та й іграшок вони не мають. Вийшовши з дому, дітлахи радісно помчали за татом назустріч новій пригоді, а мама-зайчиха ще кілька разів сумно озирнулася, подумки прощаючись із рідним гніздечком.

— Та що там, — зрештою махнула лапкою вона. — Головне, що ми разом. Знайдемо ще кращу домівку.

Так і сталося. Зайці пробралися поміж залишками кукурудзи, пройшли через поле, на якому вже зібрали пшеницю, та велику луку й попрямували легеньким схилом у бік лісу.

— Ми вже прийшли? — нетерпляче запитав Рудько.

— Так, погляньте сюди! — показав тато, зробивши ще кілька стрибків. Він заздалегідь усе розвідав і…