Про серденько, якому хотілося стрибати від радості

В одному багатоповерховому будинку, в маленькій квартирі на найвищому поверсі, був собі один дідусь. Він жив сам, бо бабуся вже відійшла в інший світ, а діти й онуки мали свої помешкання. І хоч вони часто навідувалися до нього, дідусь із кожним днем ставав дедалі сумнішим.

Колись він був завжди веселим. Грав онукам на гітарі й разом із бабусею водив їх на прогулянки. Та онуки виросли, бабусі не стало, і дідусеві здавалося, що тепер уже немає для кого грати. Тож він тихенько сидів біля вікна й байдуже дивився на життя за склом.

У дідусевому тілі, як і в кожному людському, тихо билося серденько. Воно відстукувало повільний ритм дідусевого життя й згадувало про минуле. «Ох, де ж ті часи, коли я весело підстрибувало на свіжому повітрі або під гарну пісню?» — сумно зітхало серденько.

Йому так хотілося пострибати, але не було жодної причини для радості. Іноді воно ще намагалося підскочити від щастя, але таке бажання швидко зникало. «Так більше не може тривати», — засмучено думало серденько і знову тихенько вмощувалося у своєму куточку, аби спокійно битися в одноманітному темпі дідусевого життя.

Якогось дня до дідуся завітали діти й онуки. Серденько знову відчуло, як йому хочеться підстрибнути. Та раптом воно відчуло ще дещо.

— Добрий день, — привітався чийсь незнайомий голос.

«Хто це?» — із цікавістю прислухалося серденько.

— Я живу в сусідньому будинку.

Здавалося, ніби голос відповів прямо йому. Серденько відразу відчуло радість, але слідом за нею — і тривогу.

— Добрий, — неохоче пробубнів дідусь.

Він знав цю бабусю. Він бачив її через вікно, коли вона сиділа на лаві у дворі й грілася на сонечку. Іноді вона навіть махала йому рукою. Дідусеві не раз хотілося спуститися вниз і перекинутися з нею кількома словами, але він так і не наважився. А тепер раптом випала така…