Полінці було чотири роки. Вона жила з мамою і татом у квартирі в місті. Хоч квартира була й невелика, у дівчинки була власна кімнатка.
Але Полінка жила в ній не сама. Разом із нею там «мешкали» великий плюшевий пес Гуго, овечка Бетя, маленька мавпочка, дві киці, три різнокольорові ведмедики і три ляльки. Для ляльок ще був візочок, маленьке ліжечко і велика коробка з одягом, ковдрочками та пелюшками.
У кімнатці також були три машинки, великий жовтий сміттєвоз, кольорова дзиґа, пластикова гусінь, коробка з дерев’яними кубиками, контейнер із лего, дерев’яна веселка, яку можна було розбирати й складати, два м’ячі та дерев’яний потяг із рейками, які, коли були складені, займали майже всю кімнату.
Були там і кульки, і лікарська валізка, іграшкова кухня, ксилофон, труба, гойдалка-коник і багато різних книжок. Усі вони жили разом із Полінкою.
Полінка обожнювала свою кімнатку. Це були її володіння. Інколи тут було казкове королівство, деколи — залізнична станція, часом — зоопарк або ж — пляж біля моря, чи дитячий садок для ляльок. Її кімнатка могла бути будь-чим, що тільки могла вигадати дівчинка. А вигадувати вона вміла дуже добре.
От тільки прибирати зовсім не любила. Мама часто допомагала їй, але інколи через роботу не встигала — і тоді в кімнатці панував справжній безлад.
Самій Полінці це не дуже заважало.
— Навіщо щовечора все складати на місце? — казала вона. — Якщо залишити іграшки на підлозі, завтра можна знову ними гратися.
Та коли безлад ставав надто великим, на підлозі вже не залишалося місця для нових ігор і Полінка не могла знайти потрібну іграшку.
Тоді вона йшла до мами з татом і скаржилася:
— Я знову нічого не можу знайти. Мамо, ти не бачила мого зеленого ведмедика? Тату, а де мій потяг?
Та батьки зазвичай цього не знали.
— Мабуть, там, де ти його залишила,…