Про маленьку фею та маленьку відьмочку

У невеликому будиночку в маленькому селі неподалік містечка жили тато й мама разом зі своєю донечкою. Від світання до смеркання батьки тяжко працювали в полі. Та коли ввечері вони поверталися додому, то, замість відпочинку, щоразу мусили прибирати, бо в будиночку був страшенний безлад. Дівчинка була дуже неохайною і зовсім не допомагала батькам. Вона усе робила наперекір: що б мама з татом не попросили — вона обов’язково вчиняла навпаки.

— Що ж нам робити? — часто бідкалася мама. — Зараз ми ще маємо сили, а що буде, коли постаріємо? Хто про нас подбає?

— А про неї? Хто подбає про нашу дівчинку? — хвилювався тато.

Насправді вони були добрими батьками й дуже любили свою донечку. Вона була для них надзвичайно важливою. Та вони не знали, як із нею впоратися. Нічого не допомагало — ні прохання, ні покарання. А дівчинка не лише не допомагала й була неохайною, а ще й дуже нечемно та грубо говорила зі своїми батьками.

— Ви мені не потрібні! Піду жити кудись інде! — знову й знову погрожувала вона.

Коли дівчинка не отримувала бажаного, то хапала перше, що траплялося під руку, й жбурляла на підлогу. А іноді розлючено била свої іграшки.

— Звідки в ній стільки злості? — розгублено бралася за голову мама.

— Як я її впіймаю, то… — починав сердито тато, але ніколи не кривдив доньку, бо, попри все, дуже її любив.

Та одного разу все змінилося…

Як і зазвичай, після вечері дівчинка почала вередувати. Спершу вимагала ще одну казку, потім не хотіла чистити зуби й готуватися до сну. Та зрештою мамі все ж таки вдалося вкласти донечку спати.

— Ох, яка ж я зморена… А ще гора посуду чекає, — зітхнула мама. Вона погладила донечку, що вже спокійно спала, поцілувала її в чоло й тихо прошепотіла:…