— Татку, ти бачив нашу нову однокласницю? — вибігла зі школи Магдалинка. — У неї такі дивні очі! — вигукнула вона й широко розплющила свої світло-блакитні оченята.
— Дивні очі? Що ти маєш на увазі, Магдалинко? — здивувався тато й зняв доньці з плечей шкільний наплічник, аби їй легше було підстрибувати дорогою.
— Знаєш, вони в неї такі... інші. Томаш казав, що вона... зачекай, як же це було... вузькоока!
— А-а, — усміхнувся тато. — То в неї мигдалеві очі!
— Мигдалеві очі? — не зрозуміла Магдалинка.
Що таке мигдаль, вона знала добре — це ті солодкуваті коричневі горішки, які мама додає до пирогів. Іноді дівчинка ласувала ними й просто так, разом із фруктами.
— Якщо хочеш, я можу розповісти тобі про ці мигдалеві очі, — запропонував тато.
Надворі було гарно, поспішати їм нікуди не треба було, тож вони обоє сіли на лавочку в парку.
— Колись давно кожна людина могла сама обирати, який матиме вигляд. Які в неї будуть очі, яке волосся, який ніс... Словом, якби ти захотіла на день народження нові вушка, ми б вирушили до крамниці й підібрали тобі якісь гарненькі…
Отож, була собі дівчинка на ім'я Лін. Вона понад усе любила мигдаль. Річ у тім, що її батьки мали величезний мигдалевий сад. Вони вирощували найкращий мигдаль на багато кілометрів довкола — великий, золотаво-коричневий і надзвичайно смачний.
І ось одного разу Лін захотілося мати очі такого самого кольору — мигдалево-карі. І не лише кольору. Коли продавець у крамниці попросив її намалювати очі своєї мрії, вона надала їм форму улюблених мигдалин. Щоправда, виготовити такі очі було не так просто. Майстрам довелося добряче попрацювати, але зрештою їм усе вдалося! Лін була на сьомому небі від щастя — очі були неймовірно гарними!
А як ти думаєш, що сталося, коли дівчинка показала їх своїм однокласникам у школі?…