Софійка — маленька дівчинка, яка ще ходить до дитячого садка. У неї кучеряве волоссячко, яке мама часто заплітає в гарні косички. Щодня Софійка дбає про свою улюблену ляльку Лесю. Але найбільше її тішить думка про те, що зовсім скоро вона піклуватиметься не лише про ляльку, а й про справжнє немовлятко! Нещодавно тато з мамою поділилися чарівною новиною: у неї незабаром з’явиться маленький братик.
Якось увечері, укладаючись у ліжко, Софійка не витримала й запитала:
— Мамусю, скажи, ну коли вже народиться малюк?
Мама лагідно всміхнулася, погладила свій округлий живіт та відповіла:
— Я не знаю точно, люба, але це станеться вже зовсім скоро. На добраніч, моя зірочко. Вона поцілувала донечку в щічку, вимкнула світло й тихенько вийшла з кімнати.
Софійка затишно загорнулася в пухкеньку ковдру, пригорнула своїх ляльок і швидко заснула.
Уранці її розбудив дивний звук. Здавалося, що десь поблизу вила сирена. Дівчинка схопилася з ліжка й виглянула у вікно. Біля будинку стояла машина швидкої допомоги. Чоловік у білому халаті дбайливо підтримував маму, допомагаючи їй сісти всередину.
Софійка миттю вибігла з кімнати й побачила тата, який уже був одягнений і виходив за двері. Обличчя його було зосередженим, без звичної усмішки. Було видно: він дуже поспішає.
— Я їду з мамою. Не хвилюйся, я скоро повернуся. Бабуся чекає тебе на кухні зі сніданком, — сказав тато поспіхом і швидко вийшов, зачинивши за собою двері.
Раптом Софійку охопив сильний страх. Чому тато пішов? Чому маму забрала швидка? Дівчинка знала: такі машини приїжджають, коли комусь дуже погано... Очі її наповнилися слізьми. Дівчинка сіла на підлогу, притулилася спиною до дверей і розплакалася. Вона почувалася зовсім самотньою й не розуміла, що робити далі.
У цю мить із кухні вийшла бабуся. Вона одразу зрозуміла, що сталося, й простягнула руки, щоб обійняти онучку. Але Софійка пручалася — їй хотілося бути поруч…