Колись давно-предавно, у далекому-предалекому краї, де височів удалині величний королівський замок, був собі один чоловік. Минуло вже кілька років відтоді, як він втратив свою кохану дружину й залишився сам із чудовою донечкою. Чоловік любив доньку понад усе і намагався виховувати її щонайкраще. Дівчина була не лише гарна, але й мала добре та лагідне серце, як у її матусі, з радістю бралася за будь-яку роботу і завжди охоче допомагала іншим. Батько з дочкою жили в злагоді та спокої.
Та ось чоловік надумав одружитися вдруге. Він привів у свій дім пихату й злу жінку, яка перед весіллям дуже майстерно вдавала із себе добру та люблячу. Дві її доньки, Ганна та Олена, були анітрохи не кращі за свою матір. До будь-якої роботи вони обидві ставилися з огидою і більшість часу крутилися перед дзеркалом.
Щойно скінчилося весілля, жінка перестала приховувати свою лиху вдачу. Вона з першого ж дня незлюбила пасербицю і не мала до неї ані крихти жалю. Її дратувало те, що дівчина була вродливіша, розумніша та працьовитіша за обох її дочок. Мачуха дуже швидко зробила зі своєї нерідної доньки служницю. Дівчина мусила причісувати й одягати мачуху та обох сестер, мов якихось королев, а також виконувати всю найважчу та найбруднішу роботу. А тієї роботи щоразу було так багато, що вона майже ніколи не виходила з дому. То гори брудного посуду мила, то підлогу натирала, готувала їжу, шила або вимітала попіл із каміна, від чого її обличчя та одяг завжди були брудними. Та попри все дівчина залишалася лагідною і дуже вродливою.
– Брудне дівчисько, подивися лишень, на кого ти схожа! Обличчя замурзане, а сукня вся в попелі! Та ти ж справжня Попелюшка, – сказала якось мачуха. І відтоді всі почали називати дівчину саме так – зневажливо та глузливо: Попелюшка.
Зведені сестри забрали в неї всі гарні сукні, залишивши лише дві старі, і…
