Червона Шапочка

В одній маленькій долині було крихітне селище, а в ньому була церква з величезним церковним дзвоном. Щодня опівдні той дзвін дзвонив так гучно, що його було чути далеко-далеко ‒ аж за пагорбами.

А ще в цьому селищі жила маленька гарненька дівчинка з великими блакитними очима. Ви б упізнали її відразу, бо вона майже завжди носила червону шапочку, яку їй подарувала бабуся. Дівчинка дуже любила свою шапочку, а шапочка так їй личила, що мешканці селища так і прозвали дівчинку ‒ Червона Шапочка.

Червона Шапочка була з усіма дуже ввічлива та доброзичлива і завжди охоче всім допомагала. Найбільше вона любила допомагати своїй матусі, коли та щось пекла. А під час роботи Червона Шапочка щоразу весело співала.

Так було й сьогодні. Спів дівчинки долинав з кухні маленького будиночка, у якому вона мешкала, і ширився по цілому саду. Разом із матусею вони щойно допекли улюблений пиріг, і його пахощі розливалися на всю околицю.

‒ Сьогодні ми спекли дуже смачний пиріг. Можемо віднести кілька шматочків і бабусі. Хай поласує, – сказала мама Червоній Шапочці, обережно виймаючи ще гарячий пиріг з форми.

‒ Так, матусю. Ото бабусечка зрадіє! Я можу піти до неї сама, я ж уже зовсім доросла. Так? І дорогу до нашої бабусі я добре знаю, я знайду її навіть із заплющеними очима. Можна, мамусю? – чемно запитала Червона Шапочка.

‒ Добре, доню, йди. Та послухай мене уважно: до бабусі хоч і недалеко, але дорога до неї лежить через ліс. Пообіцяй мені, що ти ніде не будеш зупинятися і не будеш сходити зі стежки, яка веде прямо до бабусиної хатинки. А ще пообіцяй, що ти не будеш розмовляти з тим, кого не знаєш, – наказувала мама, відчиняючи вікно, щоб глянути, чи не насувається бува буря. У цю мить звуки великого дзвону сповістили всім, що настав полудень.

‒ Не хвилюйся, мамусечко. Зі мною…