Піноккіо

Був собі старий різьбяр, якого звали Джеппетто. Він жив з того, що майстрував дерев’яні іграшки. Джеппетто був дуже вправним майстром і завжди мав багато роботи. Та попри талант і хоч який заробіток, він був дуже нещасний. Джеппетто був самотній. У нього не було нікого, крім бешкетника кота на ім’я Фіґаро. Старий різьбяр дуже шкодував, що не мав ні сина, ні донечки, які б наповнювали його дім радістю і щастям.

Якось, гуляючи лісом, Джеппетто побачив чудовий шматок дерева, з якого могла б вийти гарна лялька. Він відпиляв собі той шматок і того ж дня взявся до роботи. А коли закінчив майструвати, то не міг натішитися — лялька вийшла, як жива! Вона вміла рухати ручками та ніжками і мала гарний одяг. Джеппетто був дуже задоволений своєю роботою, а Фіґаро поруч нього весело помахував хвостом і задоволено муркотів.

— Назву тебе Піноккіо! — захоплено вигукнув Джеппетто і поклав дерев’яного хлопчика на шафку біля свого ліжка.

Надворі вже давно стемніло, і Джеппетто збирався лягати спати. У хаті панувала тиша, а у вікно заглядала лагідна ніч.

— Фіґаро, поглянь, яке чудове небо, — сказав Джеппетто і взяв кота на руки. Вони разом дивилися на нічне небо, всуціль усіяне зірками.

— Ех-хе-хе, як шкода, що мені не судилося мати сина… Як би я хотів, щоб Піноккіо був живим, а не просто лялькою, витесаною з дерева, — тихо промовляв Джеппетто до зірки, яка завжди найяскравіше сяяла на безмежному небі. Він вірив, що це його щаслива зірка. І диво-дивнеє — так воно й було!

Тієї ночі, коли вже всі поринули у світ своїх тихих снів, щаслива зірка спустилася з неба й у сяйві місячного світла обернулася на чарівну фею. Вона підійшла до Піноккіо й промовила:

— Бажання щире душі доброї здійсню і з неживого я живого утворю!

Фея махнула чарівною паличкою…