Остання Бурулька

Ліниве зимове Сонечко поволі видерлося на небо. Воно розкинуло свої обійми й поглянуло вниз – на маленький дерев’яний будиночок. На його водостічному Жолобі під дахом саме прокинулася Бурулька.

– Доброго ранку! – привітно вигукнула вона, розплющивши обидва очка.

Жолоб злякано здригнувся від гучного привітання й сонно прошепотів:

– Що відбувається? Звідкіля це ти взялася?

– Ох! Нарешті я тут! Хіба ти на мене не чекав? – образилася Бурулька, мружачись від ранкових сонячних променів.

– Я бачу, що ти тут, – позіхнув Жолоб. – Але чи не запізно ти з’явилася? Зима вже поволі добігає кінця. Ти її пропустила.

– Цьо-цьо… цього не може бути, – розгублено затиналася Бурулька й намагалася міцніше вчепитися за холодний метал. – Я ж-ж тільки-но з’явилася! Чому мене ні-ніхто не розбудив раніше? Я ж так чекала!

– Ти проспала, дорогенька. Все проспала, – озвалося Сонце з неба. – Сьогодні я ще втомлене і не дуже грію, але завтра влаштую справжню спеку. Тож насолоджуйся останнім днем зими! – усміхнулося воно.

По чолу Бурульки скотилися дві тривожні крапельки. Що ж тепер? Вона так довго чекала на зиму – і зрештою всю її проспала… Бурулька страшенно засмутилася, та раптом їй спала на думку чудова ідея. Вона усміхнулася, напружила всі сили, які мала у своєму крижаному тільці, й почала рости. Чим сильніше пригрівали сонячні промені, тим довшою вона ставала. Бурулька дуже тішилася з того, яка вона кмітлива та сильна.

– Мамо, дивись, Бурулька! – раптово пролунав дитячий голос.

І зненацька сніжка влучила в Бурульку. Потім ще одна. І ще. Бурулька щосили трималася за край Жолоба й ні за що не хотіла падати. У неї був лише один-єдиний день, щоб насолодитися зимою, і вона зовсім не збиралася звалюватися на землю.

– Це й справді Бурулька, – лагідно сказав чоловічий голос.

Бурулька відразу ж упізнала його. Це був…