Осляча шкура

За дев’ятьма високими горами, за дев’ятьма глибокими морями жив колись давно могутній король. На війні він був хоробрим, а до своїх підданих — добрим і милосердним. Разом із родиною король мешкав у розкішному палаці.

Найбільше король пишався своїми стайнями. Яких тільки коней там не було: великих і маленьких, білих і чорних, норовистих і сумирних! Та одна річ не давала цікавим людям спокою: чому найпочесніше місце у стайні належало волохатому віслючкові з величезними вухами? Лише кілька наближених до короля людей знали ціну цій тварині. Річ у тім, що кожного ранку віслючок струшувався — і з нього сипалися золоті дукати.

Одного дня королева тяжко захворіла. Жоден лікар не зміг їй допомогти. Невдовзі все королівство сумувало через втрату своєї володарки. Після неї залишилися лише вбитий горем король та чарівна маленька донечка.

Хоча королю було самотньо, він не хотів одружуватися вдруге. Йому здавалося, що у світі не знайдеться нікого вродливішого й мудрішого за його покійну дружину. Так минали роки, король старів, а доля престолу залишалася невизначеною. Аж ось настав час, коли він вирішив видати заміж свою єдину доньку.

До палацу з’їхалися принци з усіх довколишніх земель. Король обрав найзнатнішого і найбагатшого з них. Однак усі знали, що цей принц — жорстокий грубіян, який знущається зі свого народу. Принцеса дуже злякалася.

— Я не можу вийти заміж за таку людину! — схлипувала вона на плечі своєї няньки.

Стара нянька була жінкою кмітливою і знала чимало хитрощів. А заради принцеси вона була готова на все.

— Не бійтеся, моя пані. Батькової волі ви не можете порушити. Але спершу скажіть, що вийдете заміж лише за того, хто принесе вам сукню, схожу на блакитне небо. Таке бажання ніхто не зможе виконати.

Уже наступного дня принцеса розповіла про своє бажання майбутньому нареченому. Той люто вигукнув:

— Сукню, схожу на блакитне небо?…