Легенда про рис

Колись дуже-дуже давно на землях теперішньої Індії простягалися величезні поля, засіяні рисом. Поля в ті часи були майже такі самі, як і сьогодні, проте на них не було змучених важкою працею людей. Лише вітер тихо пролітав над рисовими колосками, здіймаючи гарні хвилі.

Рис тоді був зовсім не таким, як ми знаємо його нині. Рисові зерна були значно більшими. Вони були такими великими, що людині вистачало одного зернятка, аби добре наїстися. Тому, хоч людей в Індії жило дуже багато, ніхто не знав голоду. Усі були заможними та ситими.

До того ж, рільники (а це люди, які вирощують на полях різні рослини) не мусили важко працювати, бо рисові зерна не треба було збирати. Коли зерна достигали, то самі відділялися від колосків, падали на землю і самі котилися прямо до комор. Тож люди завжди будували комори поруч із полями, щоб зернятам було легше докотитися до своїх сховищ.

Та ось настав на диво незвичайний рік. Урожай рису був неймовірно щедрим. Рисові стебла виросли дуже високими, а зерна були такими великими й важкими, що більших ніхто ще ніколи не бачив. Стебла аж згиналися від їхньої ваги.

Рільники добре розуміли: їхні комори замалі, щоб зберігати в них увесь урожай, адже й раніше ці сховища ледве вміщали рисові запаси. Тож вони швидко взялися до роботи й почали будувати більші комори. Рільники знали: такий урожай буває не щороку, тому прагнули зберегти кожне зернятко — щоб мати запаси й на гірші часи.

Усі дружно працювали і вдень, і вночі. Рільникам допомагали рідні, а також ковалі, теслярі та інші майстри з усієї округи. Та попри всі зусилля комори не вдалося добудувати вчасно.

Рисові зерна цього року достигли надто швидко. Як і завжди, щойно дозрівши, вони почали відділятися від колосків. Одне за одним зерна падали на землю і починали свою мандрівку до сховищ. І…