Лісовик

Він з’явився нізвідки й оселився в лісі за селом. Дивний чоловічок! Малий, бридкуватий. От люди й прозвали його Лісовиком. Уранці Лісовик збирав гриби, а надвечір — трави. Селяни часто бачили, як його зігнута постать блукає луками. Лісовик збудував собі крихітну хатинку з однісінькою кімнаткою. Печі там не було, тільки вогнище посеред хати, а замість комина — дірка в солом’яній стрісі. На тому вогні він постійно щось варив.

— Він чаклун, — перемовлялися жінки пошепки, щоб Лісовик, бува, не почув і їм не нашкодив. Чоловіки не дуже в це вірили й тільки відмахувалися. Але дітям забороняли гратися біля лісу — про всяк випадок.

Сталося так, що навесні була повінь і в когось забрала хату. Влітку сонце спалило врожай. Восени дощі не вщухали і все, що вродило, згнило. А зима? Краще й не згадувати… Люди вирішили, що в усіх цих бідах винен Лісовик.

— Треба його вигнати звідси, — постановили чоловіки.

Проте до лісу їм не дуже хотілося. Вони ходили туди тільки тоді, коли були змушені: по дрова, по ягоди, по гриби. Але й тоді не наважувалися заходити далеко в ліс. Лісовик до села теж не ходив. Усе, що йому було потрібно, він вирощував на маленькому городі за хатинкою.

Тож поки чоловіки думали, як їм позбутися Лісовика, сталося ось що. Якогось ранку один чоловік із донькою пішли по гриби. На узліссі вже все було зібране, тож вони зайшли глибше в ліс. Був туман, і дівчинка загубилася.

— Татку, татусю! — розпачливо закричала вона.

— Доню, де ти? — почулося звідкись іздалеку.

Дівчинка пішла на татів голос, але послизнулася на мокрому листі й скотилася кудись у ярок.

— Ох, ой, моя голівка… Моя ніжка… — застогнала дівчинка й раптом побачила над собою… Лісовика. — Допоможіть… — прошепотіла вона й знепритомніла.

Лісовик поклав дівчинку на хмиз, де вже лежали…