Екскаватор Степко

Перед воротами будівельної компанії стояв маленький червоний екскаватор, майже непомітний серед інших машин. На лобовому склі в нього була прикріплена табличка з написом великими літерами: «СТЕПКО». Саме так усі називали цього малюка – екскаватор «Степко». Люди, звісно, знали, що це насправді ім’я його водія. Та Степко був звичайною технікою й про такі дрібниці навіть не замислювався. А якби й замислився – то, певно, тільки зрадів би: яке ж то щастя – мати зі своїм водієм одне й те саме ім’я! Яка чудова випадковість!

Екскаватор Степко був значно меншим за своїх великих товаришів. І якби не сяяв від радості, його могли б і не помітити серед інших машин. Та як тут не сяяти! Водій дбайливо помив його – і зовні, і всередині, начистив вікна й дверцята до блиску, приклеїв новенькі яскраві наліпки. Це могло означати лише одне: нарешті настав час братися за роботу!

Останні дні малюк не знаходив собі місця – підскакував від нетерпіння й крутився, не знаючи, куди себе подіти. Коли ж нарешті приїдуть водії? Коли сядуть у кабіни, заведуть двигуни й розпочнеться справжня робота?

Він простояв у гаражі всю довгу зиму. Звісно, що техніка потрібна й узимку. Але Степко був маленький і не такий потужний, як інші. Востаннє він працював ще восени. А коли похолодало і земля стала мерзлою, водій Степко поставив його на зимовий відпочинок. Там, у затишку, екскаватор проспав усі холодні місяці.

Та ось нарешті настала весна. Сніг розтанув, повітря наповнилося свіжістю, і наш герой був сповнений сил та завзяття. Він обожнював працювати! Гул на будівництві був для нього як музика. А ще – як приємно було після довгого трудового дня бачити результат своєї роботи: глибоку й гарно викопану яму чи розчищену ділянку. А особливо Степкові подобалося, коли діти з цікавістю розглядали його й радісно махали руками.

Про це він…