Цвіт папороті

Колись давно у маленькому селі, десь у Польщі, був собі парубок на ім’я Яцусь. Та ніхто не кликав його інакше ніж Яцусь Цікавий. Бо й справді — йому завжди хотілося знати більше за інших. Його цікавило все на світі: і як печуть хліб, і як рубають дерева, і як засівають поле. Та найбільше він любив слухати про героїв та сміливих успішних людей, які здійснили великі справи.

Одного вечора всі мешканці села зібралися біля вогнища, щоб розповідати різні історії. У ті часи ще не було телевізорів, та й читати прості люди вміли не дуже добре. Тож улюбленою розвагою були саме такі вечори — коли можна собі сидіти біля тріскучого вогню і слухати дивовижні оповідки.

Того вечора настала черга розповідати однієї дуже старої жінки. Подейкували, що замолоду вона обходила мало не весь світ і бачила таке, про що іншим селянам навіть не снилося. Коли всі зручно повсідалися й задивилися на полум’я, що танцювало у темряві, жінка почала свою розповідь.

— Ніч на Івана Купала — найкоротша ніч у році. І саме цієї ночі, кажуть, глибоко в темному лісі розквітає папороть. Але не проста! Її золотий цвіт виконує будь-яке бажання того, хто його знайде, — загадково усміхнулася старенька.

Селяни вже дивилися не на полум’я, а на бабусю, намагаючись ловити кожне її слово. Чарівний цвіт папороті! От би й собі його знайти!

Яцусь теж слухав, затамувавши подих. Тієї ж миті він вирішив: коли настане ніч на Івана Купала, він обов’язково вирушить шукати чарівний цвіт.

— Але пам’ятайте, — вела далі бабуся, — щойно заспіває перший півень, цвіт зникає. Чарівну квітку стережуть дерева та лісові духи, а знайти її може лише добра й справедлива людина. І ще: той, хто знайде цвіт папороті, не сміє ділитися своїм багатством ні з ким живим. Інакше все розвіється і зникне, мов ранковий туман.

…