Була собі колись качка. Вона мешкала на маленькому острівці посеред озера, оточеного високими тополями. Озеро було домівкою для багатьох качиних родин, а також для лебедів, жаб і рибок.
Сидячи у своєму затишному гнізді в очереті, качка з нетерпінням чекала, коли теж буде мати власну родину. Вона уявляла, як гордо буде плавати по озеру, а слідом за нею рівненьким рядочком пливтимуть маленькі каченята. Качка сиділа на яєчках і з дня на день дожидала, коли з них почнуть прокльовуватися її дітки. І ось нарешті з яєць почулося тихе постукування. Одне за одним яйця почали тріскатися, і маленькі дзьобики стали енергійно пробиватися назовні. Мама-качка радісно підбадьорювала їх гучним кряканням, і каченята поволі вибиралися зі своїх шкаралупок.
Шестеро каченят уже вилупилися і бігали довкола своєї щасливої матусі. Вони були схожі на маленькі жовті сонечка — надзвичайно гарні та милі. Усі були нетерплячі й дуже допитливі. Їм страшенно кортіло дізнатися, що ж там, за очеретом, але мама-качка щоразу лагідно зупиняла їх своїм дзьобом. Вони нікуди не могли йти, бо мусили дочекатися, коли міцний маленький дзьобик почне прокльовувати останнє — сьоме яйце. Воно було трохи більшим за інші, і каченяті всередині ніяк не хотілося виходити на світ. Лише за деякий час із яйця нарешті почулося довгоочікуване постукування. На шкаралупі спершу з’явилася маленька тріщинка, а потім яйце розкололося, і з нього пробилася нова голівка — велика й сіра, наче попіл від вогнища. Новонароджене каченя було якесь надто велике, незграбне і вайлувате. А ще на ньому не було жоднісінького яскраво-жовтого пір’ячка!
Щойно каченята навчилися говорити, відразу ж почали глузувати зі свого сірого братика. Вони казали бідолашному каченяті, що воно гидке. Мама-качка тільки зітхала й сподівалася, що за кілька днів і це — останнє — каченя пожовтіє і буде таке ж гарне, як усі інші.
Якось повз нову качину родину проходила стара гуска. Вона зупинилася…