Чому білі ведмеді мають короткі хвостики

Десь далеко-далеко на півночі, аж біля полярного кола, панувала люта-прелюта зима. Морозний вітер гуляв засніженими рівнинами, а звірі, що бродили білими просторами, замерзали навіть у своїх густих теплих шубках.

Одного такого морозного дня великий білий ведмідь пішов шукати собі їжу. Він довго ходив туди-сюди, але нічого не міг знайти. Сніг голосно рипів під його важкими лапами, а голод ставав усе сильнішим. Ведмідь уже зовсім втратив надію поживитися, та раптом помітив лисичку, яка бігла з повним мішечком риби.

– Привіт, лисичко. Бачу, що в тебе сьогодні справжній королівський обід. Де ти взяла так багато риби? – здивовано запитав ведмідь.

Лисичка зупинилася й недбало відповіла:

– Та це ж дуже просто – я була на риболовлі.

– На риболовлі? – ще більше здивувався ведмідь.

Лисичка почала терпляче пояснювати, що риби можна наловити в озері. Озеро хоч і замерзає, та крига на ньому є лише зверху. Під кригою – вода, а у воді, звісно ж, повнісінько риби!

– Це справді дуже просто, ведмедику. Зробиш у кризі ополонку, – повчала лисичка, – засунеш туди хвіст і трохи ним поворушиш. Рибки подумають, що це їжа, і самі почнуть чіплятися до хвоста. А потім – раз! – швидко витягнеш хвіст разом з рибою, і твій обід готовий!

Ведмідь подякував кмітливій лисичці за чудову пораду і майнув до замерзлого озера. Там він чимдуж заходився довбати в кризі ополонку. Невдовзі ополонка була вже така велика, що він зміг просунути в неї свій пухнастий хвіст.

– Бр-р-р! Яка ж люта холоднеча! – вигукнув ведмідь і хотів уже було йти геть. Аж раптом помітив, що навколо його хвоста почали кружляти перші рибки. «Овва! Схоже, лисичка казала правду. Якщо так, то ще трохи почекаю. Хай збереться багато-багато риби, щоб я зміг нарешті наїстися досхочу», – подумав він.

Ведмідь дуже довго сидів над ополонкою і…