Цар Мідас і ослячі вуха

Можливо, ви ще пам’ятаєте царя Мідаса. Так-так, того самого, який міг одним лише дотиком перетворювати будь-що на справжнє золото. Коли він зрештою зрозумів, що мати руки, які все роблять золотим, не є справжнім щастям, багатство почало здаватися йому непотрібним і марним.

Якщо раніше цар і уявити не міг, як це — вийти до людей без своєї золотої корони чи пишної мантії, то тепер він часто залишав корону та плащ у палаці і йшов до лісу в простому, зручному одязі. Він блукав серед дерев, слухав спів пташок і милувався природою.

— Жива природа така красива й могутня! Ніщо з нею не зрівняється — ні золото, ні коштовне каміння, — говорив він сам до себе.

Одного разу цар зайшов у глиб лісу далі, ніж зазвичай. Він пройшов крізь густі хащі, вибрався на незнайомий пагорб і на самому його вершечку побачив бога сонця Аполлона. Той якраз змагався у співі з богом пастухів Паном.

Мідас присів неподалік за каменем і зацікавлено слухав обох богів. Коли вони закінчили, суддя змагання, який теж був тут і уважно слухав спів, оголосив переможцем Аполлона. Він одягнув йому на шию лавровий вінок і вклонився.

Цар Мідас не повірив власним вухам і очам.

— Та Пан же співав у сто разів краще! Суддя несправедливий! — бовкнув він, не подумавши, і вискочив з-за каменя.

Суддя тільки зараз помітив Мідаса і запитав:

— А ти хто такий, щоб судити спів богів?

— Я цар Мідас! — різко відповів той. — І в мене є вуха, як і в кожного. Я чув, що Пан співав набагато краще за Аполлона. Ваш вирок несправедливий!

— Стримайся, Мідасе, тут суддя я. Ти не знаєш ні правил, ні умов, — спробував спокійно заспокоїти його суддя.

Але цар ніяк не хотів визнавати, що хтось інший, крім нього, може мати рацію.

— Та…