Білочка, яка не вміла просити вибачення

Одного чудового дня, коли сонечко весело сяяло на чистому блакитному небі, до лісу завітала гостя — руденька білочка з пухнастим хвостиком і гарним іменем Сабинка. Її запросили до себе сестрички-білочки. Сабинка мала гарну щиру усмішку і майже ніколи не сумувала. Вона завжди розповідала смішні історії, вигадувала веселі ігри й утинала такі жарти, що всі навколо сміялися до сліз. Білочка вміла стрибати на власному пухнастому хвостику, одним помахом лапки розколювати горішок навпіл і корчити такі кумедні гримаси, яких досі ще ніхто ніколи не бачив.

Та була одна річ, до якої Сабинка зовсім не була здатна… А з'ясувалося це ось як.

Одного ранку Сабинка сиділа на гілці, зацікавлено розглядала ліс і лущила горішок. Раптом вона почула під собою гучне бурчання — повз дерево проходив пан Ведмідь. Сабинка так злякалася, що впустила горішок просто йому на голову.

— Ой-ой-ой! Що це таке?! — сердито заревів пан Ведмідь, хапаючись за голову великими волохатими лапами.

Та білочка Сабинка не сказала ані слова. Вона навіть не подумала попросити вибачення. Натомість швиденько шмигнула до будиночка сестричок-білочок і щосили грюкнула дверима.

— Оце вже манери... — невдоволено пробурчав пан Ведмідь і поплентався до свого барлогу.

Наступного дня лісові звірята вирішили влаштувати свято біля багаття. Вони хотіли спекти щось смачненьке та повеселитися разом. Лисичка Рудинка й білочка Сабинка зголосилися назбирати хмизу для вогнища. Вони прогулювалися лісом, і Сабинка розповідала веселі історії. Час від часу обидві нахилялися, щоб підняти із землі суху гілочку. Та ось сталося так, що в якусь мить звірятка одночасно нахилилися за тією самою галузкою — і стукнулися лобами.

— Вибач, Сабинко! — одразу вигукнула Рудинка, потираючи забите чоло.

Сабинка кілька секунд мовчки дивилася на неї. Потім навіть розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але раптом кинула всі зібрані гілочки й щодуху помчала геть.

— Що це було? Чому Сабинка теж…