Сніговичок

На майданчику було повно снігу. І ще більше – дітвори. Одні діти кидалися сніжками, інші борсалися в снігу, а ще хтось ліпив сніговиків. Посеред майданчика вже стояв один гарненький Сніговичок і пильно спостерігав за безтурботними витівками дітей. Носик у нього був з яскравої морквини, а усмішка та очі – з дрібних камінців. Одне око було більше, друге – менше. Здавалося, ніби він жартома підморгує всім навколо.

Малеча весело бешкетувала, аж раптом на майданчик прийшли хлопчик і дівчинка. Вони трохи відрізнялися від інших дітей, бо мали темнішу шкіру. Вони, звісно ж, не були з шоколаду – просто такими народилися. Спершу братик із сестричкою сором’язливо стояли осторонь і спостерігали за іншими. Та згодом хлопчик наважився і підійшов до гурту дітей, що жваво бавилися.

– А мозна нам з вами поглатися? – запитав хлопчик.

Діти враз перестали бавитися.

– Ні, з такими, як ви, ми не граємося, – відповів хтось із них.

Хлопчик сумно схилив голову і ніяково пробурмотів собі під ніс:

– А цому?

– Бо ви не такі, як ми.

– А які це не такі? – не здавався хлопчик.

– Просто не такі. Ти ж навіть говорити не вмієш правильно, – засміялися діти.

Нещасний темношкірий хлопчик пішов назад до своєї сестрички. Коли він проходив повз Сніговичка, то побачив, як випав один камінчик із тих, що творили його вуста. Через це вже не здавалося, що Сніговичок усміхається. Навпаки, він виглядав так, ніби йому стало сумно.

Хлопчик нахилився, підняв камінчик і обережно поставив його на те місце, звідки той випав. Сніговичок одразу знову усміхнувся. Та не лише це…

– Дякую тобі, ти дуже добрий і чемний, – несподівано промовив Сніговичок.

Хлопчик розгубився.

– Ти… ти лозмовляєш?

– Авжеж, – підтвердив Сніговичок. – Чи не міг би ти покликати сюди також інших дітей? Будь ласка. У мене…