Мороз

Мама тихенько зачинила за собою двері, і Іванко залишився сам. Він не любив самотності, а вже надто тоді, коли почувався погано. Хотілося плакати. Надворі була така гарна зима, а в нього грип. Через хворобу він не пішов з друзями на ковзанку. Як же сильно йому кортіло вибігти надвір!

Засмучений Іванко загорнувся у ковдру й задивився у вікно. Починалася хуртовина. Пухнасті сніжинки кружляли в повітрі, і землю поволі вкривав білий килим. Аж раптом у сніговій метелиці показалося чиєсь обличчя. Іванко злякано вщипнув себе за щічку – чи не примарилось йому? Проте обличчя не зникло. До того ж його осяяла тепла та лагідна усмішка.

Хлопчик несміливо прошепотів:

– Хто ти?

Снігове обличчя тихо відповіло:

– Я – Мороз. Я бачу, як тобі сумно, тому хочу тебе трохи розвеселити. Зазвичай я не показуюся людям удень, та сьогодні залюбки порушу свої правила.

Зі снігового вихору зненацька з’явився крижаний пензлик. Іванко захоплено дивився, як на шибці одна за одною розквітають крижані квіти. Йому здавалося, що він у чарівній казці.

– Подобається? – усміхнувся Мороз.

– Дуже! – радісно вигукнув Іванко.

– Тоді глянь ще сюди, – підморгнув йому Мороз і ковзнув до сусідньої шибки.

Пензлик знову взявся до роботи – і на склі з’явився дивовижний зимовий краєвид.

Хлопчик затамував подих від подиву.

– Це ще не все, – загадково всміхнувся Мороз і легенько дмухнув на третю, досі порожню, шибку.

Перед Іванком з’явився… ще один Іванко. На малюнку хлопчик на ковзанах весело ковзав по замерзлому ставку. Іванко відразу ж упізнав себе і знову подумав, як йому шкода, що він не може піти на ковзанку.

– Не засмучуйся, Іванку. Зовсім скоро ти знову вийдеш надвір, – лагідно сказав Мороз, ніби вгадуючи думки хлопчика.

Той уважно слухав.

– Цю зиму ми ще встигнемо побути разом. Я залишу для тебе лід на ставку аж до …